Останні слова Спасителя на Хресті

100b

Господь Ісус Христос є не лише Спаситель і Викупитель людства, Він є також і наш Учитель. Кожне Його слово несе у собі печать вічності, оновлює, дає життя кожному, хто не залишається глухим по відношенню до нього. В цьому розумінні Голгофа стала тою найвищою учительною кафедрою, з якої Господь дає нам останій урок перед Своєю смертю і Воскресінням. Його слова, виголошені на Хресті, це свого роду останній заповіт для всіх, хто вважає себе послідовником Божественного Учителя. І перші слова, виголошені розіп’ятим Спасителем, були навіть не словами, а молитвою про прощення:«Отче, прости їм, бо не відають, що чинять»(Лк.23,34)   

Ніколи до Христа в історії людства ще не звучали подібні слова. Навпаки, коли карали злочинців смертю, останні частіше всього молились до своїх богів із закликом  про помсту. Спаситель же просить в Отця милості для Своїх розпинателів. Під час Свого земного життя Христос багато повчав і заповідав. Але із усіх Своїх повчань для виголошення на Хресті Він зупиняється саме на заповіді про прощення. Вона й стала останнім Його заповітом кожному християнину, кожному страдальцю і всьому світу. Так Христос поставив печать на Своєму Євангелії. Словом про покаяння  Він розпочав Своє служіння, а словом про прощення його завершив. Покаяння було зерном, кинутим у землю, а його плодом стало прощення.Жодне покаяння неможливе без прощення. Без прощення людина не може ні зрозуміти Євангеліє, ні, тим більше, жити за його заповітами. Без прощення матір не могла б назватися матір’ю, брат – братом, християнин – християнином. І якби не існувало слів «прости мене», «Бог простить і я прощаю», то життя людське було б справжнім пеклом на землі. Одного разу до Спасителя підійшов апостол Петро і запитав Його:«Скільки разів прощати брату моєму, який згрішить проти мене? Чи до семи разів?(Мф. 18, 21). Господь відповів на це словами: «Не кажу тобі – до семи? Але до сімдесяти разів по сім» (Мф.18, 22). Відразу ж кидається в очі різниця між людиною і Богом. Петро думав, що прощаючи до семи разів, він досяг вершини милосердя. Виявляється, ні! Ця вершина – у прощенні без міри. Христос Сам став прикладом такого всепрощення, коли виголошував на Хресті: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять»(Лк.23,34). В цих словах виражена вся повнота любові, яку Господь проявляв до людей. Він любить не лише тих, хто Йому вірний і виконує Його заповіді, але й Своїх ворогів. Такий шлях заповіданий для кожного, хто вважає себе послідовником Господа. Таким був шлях першого мученика Церкви архідиякона Стефана. Коли його побивали камінням він буквально повторив передсмертні слова Спасителя: «Господи, не вважай їм це за гріх»(Дії.7, 60). Таким був шлях усіх інших Христових мучеників, які тільки тому й стали мучениками, що до кінця вміли прощати своїм мучителям. У цьому суть Євангелія і в цьому суть християнського покликання.    

Наступне, що сказав Христос на Голгофі – це слова, адресовані благорозумному розбійнику, розіп’ятому поряд: «Істинно кажу тобі:сьогодні ж будеш зі Мною в раю»(Лк.23,43).Євангеліє свідчить про те, що на Голгофі над Спасителем насміхались і знущались. Але якщо насмішки і хулу безумного натовпу ще можна якось зрозуміти, то як зрозуміти хулу тих, хто розіп’ятий поряд і знаходиться у такому ж становищі? Чи не розуміння і співстраждання варто було б очікувати від тих, хто терпів такі ж самі муки, як і Христос? Нажаль, історія свідчить про те, що людина у глибині свого нещастя не стає милосерднішою до тих, хто знаходиться у такому ж становищі. Тюрма не мирить злочинців між собою. Те ж саме відбувалось на Голгофі із розбійниками. Один хулив Христа і насміхався над Ним. Для нього нічого не значила близькість до Спасителя. Сонце, хоча й завжди однакове по своїй природі, однак по-різному діє на предмети. Від його світла і тепла розм’якшується віск, однак глина навпаки, перетворюється у камінь. Поміж розбійників тепер знаходилось Сонце Правди – Ісус Христос. Однак, для розп’ятого зліва це нічого не значить. У своєму відчаї він приєднується до біснуватого натовпу і в передсмертних конвульсіях насміхається із Спасителя: «Якщо Ти Христос, спаси Себе і нас»(Лк.23,39). Здавалося, у той момент весь світ повстав на Розп’ятого Господа. Йому навіть не було на кому зупинити Свій змучений погляд. Ті, хто ще зовсім недавно розділяв з Ним і смуток, і радість, розпорошились далеко у натовпі й самі потребували втіхи.Тим часом довкола Голгофи стало відбуватись щось надзвичайне. Наступило затемнення сонця. У натовпі пробудився страх, а разом зі страхом – совість. Шум, богохульні викрики, насмішки – все припинилося в один момент. Наступала тиша, як нібито мало статись щось надзвичайне. Надзвичайне і справді сталося: відкривалися врата раю для благорозумного розбійника. Вражає те, що він ніколи не був серед учнів Христа, не бачив жодного чуда Спасителя: як воскресав Лазар, як силою одного слова виганялись демони, утихомирювалось море. Він не чув із уст Христа жодної притчі, жодного слова про Царство Боже. Все, що бачив і чув розіп’ятий праворуч від Спасителя розбійник – це те, як розлючений і озлоблений натовп біснується, кричить і насміхається над невинним помираючим Страдальцем, Який з останніх сил молиться про прощення Своїх розпинателів. І розбійник не лише зумів вистояти перед натиском розлюченого натовпу, не лише не долучився до його злослов’я, а навпаки – у безславному Ісусі він пізнав Владику. Він зумів повірити у те, що цей смиренний Праведник є Владикою невидимого Царства, у котрому Він царюватиме після Своєї Хресної смерті. Характерно, що розбійник не проситься у це Царство. Він вважає себе занадто грішним для нього і на хресті визнає свою гріховність. Вгамовуючи свого собрата по нещастю, він каже: «Ми засуджені справедливо, бо достойне за діла нашіодержали»(Лк.23,41). Через свої злочини розбійник вважає себе недостойним цього Царства. Тому, звертаючись до Спасителя він каже:«Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!»(Лк.23,42). Без сумніву, з любов’ю дивився помираючий Господь на перший плід Своєї великої Жертви. Молитва розбійника була почута. Він просив найменше – просто пам’ять про себе, а отримав найбільше – райські обителі. «І сказав йому Ісус: істинно кажу тобі, сьогодні ж будеш зі Мною в раю»(Лк.23,43).

 «Жоно! Це - син Твій. Потім каже ученикові: це - Мати твоя!»(Ін.1926-27) – це третє, що промовив Господь на Хресті. Задовго до голгофських подій старозавітні пророки передрікали, що прийде час, коли посеред білого дня настане темрява. У пророка Амоса сказано: «І буде в той день, говорить Господь Бог: опівдні сховаю сонце і затьмарю землю серед світлого дня»(Ам. 8,9). І ось сказане настало. Темрява зійшла на землю рівно опівдні. Ця незвичайна надприродня темрява стала істинним знаменням Божим. Адже на землі відбувалася  найвеличніша в історії людства подія: через хресні страждання і смерть Сина Божого звершувалось спасіння людини. Тому й померкло сонце і місяць не дав світла свого. Темрява тривала цілих три години. Згідно з астрономічними законами це було неможливим, що підтверджувало її божественне походження. Невідомий страх охопив кожного присутнього, кожен явно відчував, що це небесне знамення знаходиться у тісному звʻязку з тим, що відбувається га Голгофі. Тому натовп поспішив залишити місце розп’яття. Доступ до Хреста Спасителя став вільним. Матір Божа разом з улюбленним учнем Христовим Іоаном змогла підійти ближче і стати біля Свого помираючого Сина. Ще декілька хвилин і Вона із серцем, сповненим  материнського болю, змушена буде дивитися на Його бездиханне тіло.Коли ще недавно Її Син обходив із проповіддю міста і села Ізраїля Вона, напевно, не раз була свідком того, як Його обзивали біснуватим, звинувачували у богохульстві, піддавали насмішкам, навіть хотіли побити камінням. І кожен такий момент Вона, без сумніву, переживала по-материнськи, із болем у серці. Однак теперішнє Її стояння біля Хреста було ні з чим незрівнянне. Це були найважчі хвилини усього Її життя. Це був час, коли над Богородицею сповнювалось пророцтво старця Симеона Богоприїмця, сказане колись у Єрусалимському храмі: «І Тобі Самій душу пройме меч»(Лк.2,35). Крізь нестерпні муки Господь бачив цю Її скорботу і не хотів залишити Свою Матір без утіхи і Синівської підтримки. Той, хто дав людям заповідь шанувати батька і матір Сам виконує її до кінця. Тому Він не залишає Богородицю одинокою і, звертаючись до Неї, промовляє: «Жоно! Ось, син Твій». Потім Він переводить Свій погляд на Іоана, на того, хто віддав для свого Вчителя всю свою юність, всю свою дівственну чистоту і для якого Спаситель був і батьком, і матір’ю, найближчим другом і порадником. Скрізь і всюди Іоан відчував себе щасливим поряд із Божественним Учителем. Але тут, біля підніжжя Хреста, він переживав справжню трагедію. І Господь бачив це. Він бачив, як його дівственне серце стискається у передчутті розлуки. Христос поглянув на нього і сказав: «Ось, Матір твоя»(Ін.19,27). З цього моменту Богородиця стала для Іоана справжньою опорою і підтримкою у житті. З Голгофи він зійшов новим, вдохновенним і сильним, його життєвим символом віднині буде орел. Але зійшов він разом з Марією. Як скзано у Євангелії, «з того часу учень взяв Її до себе»(Ін.19, 27). Тепер Вона була не одна. Але й Іоан був не єдиним Її сином. За думкою Святих Отців, в особі Іоана Богослова Господь вручив Її любові і заступництву весь людський рід. Якщо Спаситель, перебуваючи на Хресті, забував в останні хвилини Свого життя про власні страждання і не полишав при цьому ніжної турботи про Свою Матір, то це означає, що і Її молитва до Нього має велике дерзновіння і силу. А тому це духовне Материнство Приснодіви для кожного християнина є безцінним благодатним даром на шляху до вічності.Звернувшись з прощальними словами до Своєї Пречистої Матері та улюбленого учня, Спаситель з останніх Своїх людських сил устремився до Свого Небесного Отця. Фізичні та душевні муки зростали все більше й більше. Залишений та зневажений людьми, Спаситель тепер повинен був пережити страшні хвилини. І тут Христос виголошує Своє четверте слово: «Боже Мій! Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?»(Мк.1534). Подібне колись відчував праведний Іов, коли був залишений всіма і лежав у гнійних ранах. У подібному стані перебував пророк Єремія: «Ти закрив Себе хмарою, щоб не доходила молитва наша»(Плач.3, 44). Колись псалмопівець Давид взивав до Бога у своїй безутішній скорботі: «Почуй, Боже, ридання моє, почуй молитву мою! З кінця землі взиваю до Тебе у скорботі серця мого»(Пс.60, 2-3). Але у Спасителя на Голгофі не залишалось сил навіть на таку молитву. Слова «Боже Мій, Боже Мій! Для чого Ти Мене покинув?», за словами митрополита Антонія Сурожського, - «самий страшний крик в історії людства. Тому що Син Божий Ісус Христос настільки захотів стати тим, ким є ми, щоб ми стали Тим, Ким є Він, що погодився на богозалишеність, яка вбиває людину».    Цей крик, звичайно ж, не був криком відчаю, а лише вираженням великої скорботи Богочоловіка, Який взяв на Себе весь тягар гріхів усього людства. З іншої сторони повна суть цього молитовного возгласу є для людини глибоко таємничою. Як Бог Ісус Христос завжди був Сущим у лоні Отця, але як Людина Він повинен був до кінця понести усі наслідки гріхопадіння людини, включаючи богозалишеність. У Євангелії Христос часто називає Бога Своїм Отцем, але на Хресті Він виголошує «Боже Мій, Боже Мій» - почуття богосинівства у ці хвилини страждань вже не існує. Тепер, випивши повну чашу богозалишеності, Він відчуває Себе лише Сином Людським, Який несе на Собі гріхи всього людства, як Свої власні. Як Людина Ісус Христос повинен був залишитися один на один із правосуддям Божим, без допомоги Свого Отця. Якби в момент розп’яття Отець полегшував страждання Свого Сина, то самі страждання не були б всеціло викупними для спасіння людини. Слова «Боже Мій, Боже Мій! Для чого Ти Мене покинув?» говорять про істинність людської природи Спасителя. І саме ці слова у подальшому змогли зруйнувати єресь докетизму, яка через декілька століть після подій на Голгофі, загрожувала Церкві, помилково стверджуючи, що на Хресті страждало Божество. Однак, якби у Христі постраждало Божество, то це означало б, що у Христі Божество і померло. А це неможливо. Предвічний Син Божий для того і став Людиною, щоб за людей і померти. Найбільш Невинний з усіх, хто коли-небудь народжувався на землі, прийняв на Себе гріхи усіх часів і народів, щоб усе людство викупити від осудження на вічні муки.    Готовий принести Себе в Жертву за гріхи всього світу, Спаситель вперше і востаннє попросив у людини милості перед смертю: «Пити!»(Ін.1928). Це було Його п’яте слово на Хресті.   

Після того, як на Тайній Вечері у Сіонській горниці Господь останній раз зі Своїми учнями возлежав, з того часу Він ніде не підкріплявся ні сном, ні їжею, ні питтям. А між тим, вже у Гефсиманському саду пролилися перші краплі кровавого поту і напруга Його викупного подвигу лише зростала. Тільки Богу відома міра страждань Спасителя з часу Гефсиманської ночі, скільки було пролито крові і віддано сил. При всьому цьому Господь вже три години страждав на Хресті і жодного ковтка води за увесь цей час. Сонце із заходу розпікало Його Тіло і посилювало муки. Як Людина, Спаситель був вкрай виснажений і Його природньо мучила спрага. Правда, воїни підносили Йому змішаний із жовчю оцет, але не для того, щоб втамувати спрагу, а навпаки, щоб її ще більше посилити, про що й свідчить євангелист Лука: «Глузували з Нього і воїни, підходячи та підносячи Йому оцет, і казали: якщо Ти Цар Юдейський, спасися Сам» (Лк.23, 36-37). Спаситель і цю наругу переніс із властивою Йому кротостю Агнця, не просячи при цьому милості для Себе і не нагадуючи нікому із Своїх мучителів про обов’язок людяності. А коли спрага посилилась до крайнього ступеня знесилення, тоді всі, хто знаходився біля Хреста, почули із Його спраглих уст «Пити!». Але чи була ця спрага Спасителя лише природньою Його потребою, чи все ж таки у ній було зосереджене якесь інше, більш сокровенне значення? Обставини, при яких Христос виголосив це слово, явно вказують на те, що Він жадав не лише води, котрою людина втамовує свою спрагу. Він жадав того, заради чого прийшов у світ і став Людиною, заради чого прийняв на Себе страшний тягар приниження і безчестя – Спаситель жадав спасіння людини. Він жадав скоріше допити Свою викупну чашу страждань, про яку молився у Гефсиманському саду. Із виголошенням слова «Пити!» на Голгофі звершилось те, що було пророковано Псалмопівцем за сотні років до пришестя у світ Сина Божого: «І дали в їжу Мені жовчі в спрагу Мою напоїли Мене оцтом»(Пс.68, 22). Господь жадав возвести впавшулюдину від землі на небо і тим самим виконати волю Свого Небесного Отця, про яку свідчив у Євангелії: «Моя їжа є творити волю Того, хто послав Мене, і звершити діло Його»(Ін.4, 34).Останніми словами Спасителя на Хресті були переможні слова «Звершилось!» (Ін.19,30) та «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій» (Лк.23,46). 

У стражданнях Христа наближався час, якого зі страхом і трепетом очікувало все свідоме дохристиянське людство. Цей час був визначений ще у Предвічній раді Святої Тройці і він повинен був стати кінцем старозавітніх жертвоприношень і початком Нового Завіту, коли, за словами пророка Даниїла, «...Бог Небесний воздвигне царство, яке по віки не зруйнується; ...воно скрушить і зруйнує всі царства, а саме буде стояти вічно» (Дан.2, 44). Старозавітнє людство цей час оспівувало у псалмах, змальовувало у багаточисельних образах, славило на тимпанах і гуслях. З самого початку історії, починаючи від Адама і закінчуючи останнім пророком Малахією, Святий Дух не переставав устами праведників свідчити про його наближення. І тому весь старозавітній світ, подібно до старця Симеона Богоприїмця, чекав утіхи ізраїлевої. І не лише старозавітній світ, але й уся вселенна, від ангелів до безсловесних тварин була пройнята почуттям очікування «...з’явлення синів Божих... в надії, що й саме своріння буде визволене від рабства зотлінняна свободу слави дітей Божих»(Рим.8, 19-21).І ось очікуваний усім світом благословенний час настав. Настав час Господній. Останні краплі Крові Спасителя спадали на землю. Розіп’яте на Хресті Тіло під тиском невідомої внутрішньої сили випрямилось і з уст Спасителя прозвучав клич торжества: «Звершилось». Це був клич Царя і Переможця. Це означало, що звершилось спасіння людини, що відкрились для неї врата раю, в тому числі й для тих, хто знаходився у пеклі й очікував на пришестя Месії. Після цього, «...скрикнувши гучним голосом, Ісус сказав: Отче! У Твої руки віддаю дух Мій. І, сказавши це, спустив дух»(Лк.23, 46). До тих пір, поки Спаситель страждав на Хресті, природа ніби мовчала, не хотіла турбувати Свого Творця, немов би співчувала Йому у стражданнях. Одне лише сонце не могло спокійно освітлювати Голгофу і сховало своє проміння. Але як тільки Син Божий віддав Свій дух у руки Отця, тоді вся вселенна встала за свого Владику. Затряслася земля, розпалося каміння і на самій Голгофі утворилась тріщина. У Єрусалимському храмі завіса, яка відділяла святає святих від святилища, розірвалась надвоє, а в багатьох місцях довкола міста відкрились гроби, з яких вийшли давно спочилі праведники. Цілком свобідно та у повній свідомості розлучається Спаситель зі Своїм тілом. Він розпоряджається Своїм духом як Той, Хто має над ним владу і передає його Своєму Отцю. Незважаючи на те, що ще зовсім недавно Він взивав «Боже Мій, Боже Мій! Для чого Ти Мене покинув?» Христос, однак, помер примиреним зі Своїм Отцем і з повним довір’ям до Нього, помер з усвідомленним почуттям того, що звершив...

Так закінчилося життя, подібного якому не було і не буде. З Його життям закінчилося діло викуплення роду людського, а з викупленням, людина знову відновлена у своїй святості, для неї відкрилося небо, а Бог став люблячим Отцем на віки вічні і назавжди, тому що милість Його безмежна і любов Його безкінечна...

Джерело: http://rivne-cerkva.rv.ua/news/4504-ostanni-slova-spasytelia-na-khresti.html

Розклад богослужінь

6 березня 2021 р. - Субота.
М'ясопусна поминальна субота.
9.00. Літургія. Панахида.
17.00. Вечірня.

7 березня 2021 р. - Неділя.
Неділя м'ясопусна, про Страшний суд. Глас 6. 
9.00. Літургія. Молебень.
Поминання спочилих (ПАНАХИДА) не звершується.

 

 

 

 

 

Банківський рахунок Релігійної громади Свято-Миколаївської парафії (від 01.07.2020)

  

 

 



Збір коштів