Розклад богослужінь

19 грудня 2017 р. - Вівторок.
Святителя Миколая, архієпископа Мир Лікійських, чудотворця.
9.00. Літургія. Сповідь. Причастя.

24 грудня 2017 р. - Неділя.
Неділя 29-та після П'ятидесятниці, праотців. Глас 4. 
Прп. Даниїла, Прп. Никона Сухого, Мч. Миракса, Мчч. Акепсія та Аїфала. Прп. Луки стовпника.
9.00. Літургія. Сповідь. Причастя. 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 




Збір коштів


Все життя з вірою в Україну

Світлій пам’яті
Дмитра Григоровича Авдєєва,
старості Свято-Миколаївської церкви
м. Острога присвячується

 

  

 

На долю мешканця Острога Дмитра Григоровича Авдєєва випало стільки, що вистачило б і на два повнокровні життя. 7 листопада ветеран УПА відзначить 85 річницю. Та він ще минулого року працював ковалем у СГПП "Розвазьке", і тепер не відмовляється допомогти господарству, добираючись до сусіднього села стареньким велосипедом. Щонеділі та на християнські свята чоловік ходить до Свято-Миколаївської церкви в Острозі, де служить паламарем. А ще він щороку їздить на Гурби та до Берестечка, аби вшанувати пам'ять полеглих героїв. Не зважаючи на поважний вік, Дмитро Григорович любить читати історичну літературу, газети. І це він робить без окулярів!


Спостерігаючи за цим доброзичливим дідусем, важке повірити, що він відбув у жахливих гулагівських таборах 25 років каторги. Але і таким чином комуністичний режим не зміг знищити у ньому любов до України, віру в її світле майбутнє. Такою людиною гріх не захоплюватися. Він є щирим і відвертим, твердо вірить, що Україна стане  процвітаючою  державою. Свою лепту для цього намагається внести також. Дмитро Григорович ніколи не відмовляється від зустрічі з молоддю,розповідає про боротьбу за незалежність, нелюдські знущання у таборах та пересилках над людьми, які насмілилися піти проти комуністичної системи. А ще кинулося у вічі, що часто він стверджує, що щасливий бо побачив вільну Україну. Він закликає, хоч сьогодні і важко, але не ремствувати на долю, а наполегливо розбудовувати свою державу. На думку ветерана, свобода нікому не дається безкоштовно – її треба виборювати і, як розповідає історія, часто не одне століття. Українці довго йшли до омріяного і, слава Богу, здобули незалежність у 1991 році. Тепер залишилось зберегти та утвердити її.


А родом Дмитро Авдєєв з хутора Монастирьок. Там велика родина – батьки та 4 сини обробляли свої 12 десятин землі, які отримав ще від царя дід Дмитра Григоровича – офіцер російської армії. За Польщі у хаті Григорія та Пелагії Авдєєвих розміщалась просвітянська хата-читальня. Під час горезвісного голодомору на території радянської України у родині Авдєєвих жив чоловік на ім'я Іван. Звідки він був, нині Дмитро Григорович не пам'ятає, а розповідає, що чоловікові вдалося перейти кордон і врятуватися від лютого голоду. Гість зі сходу багато розповідав про те, як бідує народ, терор і голодомор комуністичної влади, боротьбу українців за свою незалежність під час Громадянської війни.


Ще навчаючись у розвазькій школі, він був членом гуртка "Козачки", де вчитель багато розповідав дітям про Запорізьку Січ, козаків, українські свята та звичаї. Для поляків організували інший, схожий гурток "Кракуси". Ветеран пригадує, що діти різних національностей майже не спілкувались, інколи навіть ворогували, встрявали у бійки.


На початку війни мешканець села Розваж Іван Швець організував підпільну спілку, де готували майбутніх повстанців. Вивчали історію, теорію військової справи та ін. Найбільше говорили про визволення України, шляхи до здобуття незалежності. Заняття у п'ятницю та суботу проводив виходець з села Дермань на псевдо Богун. Тоді ж у Монастирку організувалась повстанська станиця. Туди увійшли майже всі мешканці хутора. Серед них були й Авдєєви. У селі Кургани працював пропагандистський центр на чолі з референтом. Кожної неділі хлопці з сіл Розваж, Хорів, Монастирьок вбрід переходили Горинь і збирались спочатку на кладовищі, де проводились відправи, а потім отримували агітаційну літературу, окремі завдання, запасались зброєю, набоями. Там були також люди з інших сіл, зокрема Вельбівного, Могилян, Волосковець, Бадівки.
28 грудня 1943 року зв'язкові передали наказ з'явитися зі зброєю у Вельбівне. В урочищі Дубинці Дмитро Авдєєв був зарахований до куреня Деркача, сотні Костенка. Прийняв присягу Україні, перед тим отримавши благословення матері та зброю від старшого брата.


Яскравим спогадом залишилося те, як кілька повстанців роззброїли дванадцятьох угорських солдатів. Вони особливого спротиву не чинили, але хлопці ризикували неабияк, бо кількістю солдати їх переважали.
Дмитра Григоровича енкаведисти заарештували 1 квітня 1945 року. Слідство проходило в Острозі, До суду утримували в одному з приміщень теперішньої психлікарні, потім у камері смертників у підвалі теперішнього міськвідділу міліції. З юнака слідчі вибивали зізнання, де переховується курінь, розміщення схронів, імена зв'язкових. Хоч він і стверджував, що нічого не знає та його нещадно катували. Коли і це не дало бажаних результатів, то у наручниках поставили до стіни. В'язень чув, як зняли із запобіжника його рушницю. Закрив очі, очікуючи смерті. Пролунав вистріл, але стріляли не в нього. Потім далі тривали допити. Таку процедуру повторювали кілька разів. Не отримавши зізнань, 18 річного хлопця 22 квітня 1945 року судили – отримав 25 років таборів. Того дня ще три мешканці Острожчини отримали "путівку на північ". Сивочолий ветеран пригадує, що на пересильному пункті у Харкові на політичних напали кримінальні злочинці. Зчинилася велика бійка і тільки пострілами вверх, охорона зуміла розборонити запеклу бійню. Тепер Дмитро Григорович впевнений, що це була спланована акція адміністрації тюрми. Було вбито багато знесилених тортурами і голодом повстанців.


Дмитро Григорович потрапив до Норильська на вугільну шахту "Каєрган". Поряд з чоловіками працювали там і жінки, дружини повстанців, їх матері та дочки. Ще живі у пам'яті Дмитра Григоровича епізоди повстання, яке організували каторжани, в основному українці. Попри побої голод і холод, в'язні відмовились працювали. Потім закидали камінням та цеглою охорону. Звісно, повстання швидко жорстоко придушили. Тоді багато в'язнів поплатилися життям, а уцілілих перевели до інших таборів, де умови були ще нестерпніші.


Дмитра Авдєєва відправили на Колиму. Пригадує, як в'язням кілька днів не давали їсти, а потім нагодували соленою рибою. З'явилася жахлива спрага, а води спеціально не давали. Хіба можна забути, як в'язні язиками полірували стінки вагона, на яких з'являлись маленькі краплинки животворчої рідини? Від таких тортур люди вмирали, втрачали розум, кидалися на охорону, аби їх застрелили...
Незважаючи на суворий клімат в’язнів-шахтарів одягли погано. Жахливий холод (осінню морози сягали 25 градусів, а зимою -50 -60), важка праця косила людей сотнями. На зміну загиблим привозили нові і нові партії. Було багато прибалтійців, кавказців, але найбільше українців із західних областей, були й земляки з Острожчини. Не може Дмитро Григорович забути тих знущань, побоїв, смерть товаришів, вошей, які обсідали людей з ніг до голови. За найменше порушення корали урізанням пайка. Від цього людина знесилювалась, пухла і нарешті тихо згасала. Каже, що йому чудом вдалося вижити, пройшовши всі дев'ять кіл пекла.


– Днями закінчив читати книгу Івана Маєвського "Савли", – говорить ветеран Дмитро Авдєєв. – Ніби повернувся у той страшний час. Тиждень не міг відірватися від книги. Хоч ми з автором книги потрапили за різне, але скуштували однакової каші, багато чого з описаного пережив і я. Нам вдалося вижити, а ось незліченна кількість патріотів лежить у вічній мерзлоті, сибірських болотах та у покинутих шахтах півночі без хреста і могили, куди б можна було прийти і поклонитись. Гірко, що українська держава до цього, часу не спромоглася гідно вшанувати героїв, які боролися за неї: Визнання подвигу вояків Української Повстанської Армії було б гідним пам'ятником усім полеглим патріотам. УПА – найкультурніша армія, до неї йшли тільки найкращі люди.


Їх меншість проти офіційно визнаних ветеранів Великої Вітчизняної війни. Вони не мають жодних пільг від держави, за яку воювали і гнили у таборах гулагу. Реабілітувавши вояків УПА на початку 90-х, навіть дотепер Україна так і не зуміла визнавати їх своїми захисниками. Думаю, визнання УПА потрібне не лише живим ветеранам, а й наступним поколінням українців, бо через армію без держави український народ виявив свою дивовижну силу духу. Він показав усьому світу, що може наодинці протистояти десятиліттями чи не наймогутнішій країні світу. І це в той час, коли боролася лише частина українців.

Джерело: Іван Павлів, «Замкова гора»,  № 41, 10 жовтня 2009 р.